Ukrainian

pic2Заява голови демократичних рухів СРСР Паруйра Гайрікяна щодо Надії Савченко

9 березня 2016р., США, Каліфорнія

 

Надія Савченко є жертвою російського чекістського режиму. Вона своєю жертовністю, самовідданістю, натхненна ідеєю боротьби добра зі злом, опинилась на передовій фронту та стала символом боротьби проти російсько-чекістської імперії.
Відомо, що після падіння комуністичної імперії та визволення багатьох народів, у Росії не знешкоджена «кґб», користуючись нерішучістю російської влади, не тільки відновила свій вплив, а й повністю взяла у свої руки державні важелі. Не маючи інших цінностей у суспільних відносинах та, продовжуючи демонструвати вірність сталінським методам діяльності, Путін перетворив Росію у чекістську імперію, він та його прибічники майже повністю знищили паростки демократії у своїй країні. Після цього вони почали і у зовнішній політиці демонструвати прагнення до відновлення СРСР, що вже давно знайшов своє місце на смітнику історії, застосовуючи загарбницькі методи, загострення воєнних дій, втручання у внутрішні справи інших держав.
Надія Савченко має бути негайно звільнена. У цьому питанні немає альтернативи, крім визволення, як нема і не може у тому, що і російський народ має звільнитися від зла поклоніння імперії.
Я від імені колишніх вірменських, російських, грузинських, українських, єврейських, латиських, литовських, естонських, польських, татарських, білоруських, азербайджанських, казахських, молдовських та політв’язнів інших націй, борців демократичних рухів засуджую цей новий прояв російського шовінізму та заявляю, ніколи не будуть прощені вороги людяності, що завдали страждань Надії Савченко, які вона переносить за всіх нас і, не дай Боже, за її життя.

Паруйр Аршавірович Гайрікян,

з 1968 року керівник Національної Об’єднаної партії Вірменії (міжнародна визвольна організація), 1989-1991 рр. обраний голова координаційного центру «Демократія та незалежність» демократичних рухів СРСР

vavaВаге Аветян: План Путіна – порвати Грузію на частини і змусити її проситися назад в СCСР

– Що змінилося на Південному Кавказі після війни між Росією і Грузією у серпні 2008 року?

– Ця війна була не з Грузією. Коли вона почалася, я був у Вашинґтоні, і з першого ж дня пішов протестувати до російського посольства. Я жив поряд з посольством, і так вийшло, що потрапив туди раніше, ніж з’явилися грузини. Коли я підійшов до посольства, там стояв тільки один американець з транспарантом – класичний пацифіст, протестуючий перед посольствами країн, що розв’язують війни. Ми з ним стояли близько години, потім підтягнулися грузини, до честі яких скажу, – мітинги тривали до мого від’їзду із США – до 25 серпня. Щодня декілька сотень людей упродовж десяти годин скандували антивоєнні гасла, роздавали листівки. Мене питали – чому я підтримую Грузію. Я відповідав, що підтримую не тільки Грузію. Адже це був перший відкритий військовий крок, направлений на повернення в Совєтський Союз всього Південного Кавказу. Насправді це була війна проти Південного Кавказу, а не тільки проти Грузії.

– Чи налякала війна Єреван і Баку? Чи стали Цхінвалі і Сухумі вільнішими після визнання Росією їх незалежности?

– Говорити про свободу немає сенсу, тому що в самій Росії діє диктатура і фашистський режим. Росія не може принести свободу – російському народові самому треба звільнятися від свого режиму. До Абхазії і Південної Осетії Кремль привніс свій фашистський режим. І я думаю, що наступним кроком буде спроба дестабілізації ситуації в Джавахеті, в Марнеульському районі Грузії… Думаю, дуже швидко територіальні претензії до Грузії пред’являть Абхазія і Південна Осетія – тобто підготують ґрунт Кремлю для подальшої ескалації напружености. У мене є підозра, що вони «увіллються» в Самегрело*, всіляко агітуватимуть, наполягаючи на тому, що мегрели і грузини – не один народ, маніпулюватимуть відмінністю мов… Звичайно, якщо цей сценарій розіграють, думаю, знайдуться комісари, які спробують висадити сепаратистські настрої в Самегрело, Джавахеті, Марнеулі. План такий – «порвати» Грузію на частини, а потім змусити її проситися в Совєтський Союз –буде єдиним способом зберегти ці райони в совєтській республіці Грузії. Але я не впевнений, що Грузія отримає свої території, навіть вступивши знову в Совєтський Союз…

– Наскільки є реалістичним такий сценарій розвитку подій?

– Ми знаємо і пам’ятаємо історію Совєтського Союзу. Я не говорю нічого такого, чого раніше не відбувалося. Путін недавно міркував про можливість об’єднання Грузії. Але я не думаю, що його хвилювало питання возз’єднання федеральних частин Грузії у складі єдиної держави. Думаю, Путін говорив саме про приєднання Грузії до Росії. І виступаючи нещодавно на річниці ФСБ, він досить виразно заявив, що перша фаза завдання виконана, і треба приступати до другої – збирати заново Совєтський Союз…

– У 20-х роках минулого століття Европа втратила Південний Кавказ, дозволивши большевицькій Росії окупувати Азербайджан, Вірменію і Грузію. Але зараз становище дещо инше – Південний Кавказ представляє певний інтерес для Заходу. Чи може Захід протистояти совєтсько-імперським амбіціям Росії і запобігти загрозі новій окупації?

– А чи програли европейці у 20-х роках?

– Принаймні, згодом вони підсіли на нафтову і газову голку Росії…

– Я не впевнений, що ми володіємо повним об’ємом інформації. Але і наприкінці ХХ століття Захід особливо за Кавказ не боровся. Була угода між єльцинівською Росією і Европою про те, що Кремль віддає НДР, Прибалтику, Східну Европу, а решта республік залишається під заступництвом Росії. Тобто, практично дозволялося робити на цій території все, що захочеться Кремлю. До речі, з 1992-го року на Заході Вірменію вважали острівцем демократії в регіоні – у Грузії був Шеварднадзе, у Вірменії ж – нібито ліберал Левон Тер-Петросян. Тоді Росія підтримувала Азербайджан, і зіткнення вірменських військ відбувалися безпосередньо з російськими солдатами. Азербайджанці ще не були озброєні. Думаю, зміна сталася через те, що вірмени у той час добилися більших успіхів, ніж чекав від них Кремль, Вірменія вигравала війну. І Кремль зайняв сторону країни, що виграла, – так легше контролювати ситуацію на Кавказі. Тоді і сталася заміна – Вірменія стала проросійською, Грузія – прозахідною. Тут, думаю, не настільки важливо, яка з наших країн «прозахідна» або «прокремлівська». Для формату Мінської групи, думаю, найважливіше – не допустити на Південному Кавказі того, щоб раптом усі три республіки опинилися на одній стороні, щоб не відбулося їхнього об’єднання. Тому що, якщо теоретично уявити собі союз південнокавказьких республік, це була б дуже сильна структура. Теоретично, політичний і державний південнокавказький формат здатний контролювати весь регіон і навіть більше. Але цього ніхто не хоче – ні Кремль, ні Европа, ні США, ні Іран, ні Туреччина. Звичайно, є шанс, що вони між собою домовляться про розділ Південного Кавказу і встановлення спільного контролю над нами… Тому, думаю, структура мінського формату невипадкова – Европа, Росія, США. Думаю, насправді між цими трьома великими геополітичними суб’єктами немає протистояння в регіоні – відносно Південного Кавказу у них повна гармонія. Їм усім потрібен розділений Південний Кавказ.

– Виходить, ми – в безвихідному становищі, у нас немає ніякого альтернативного майбутнього?

– Не зовсім так. Думаю, психологічно ми, як народи, у більшості своїй не готові до самостійності. Простий народ часто ностальгує за Совєтським Союзом… Я думаю, час нам було відпущено для того, щоб людям набридло бути незалежними, оскільки продукт незалежности – це те лихо, яке ми бачимо на Південному Кавказі. Народ молитиметься на Совєтський Союз… Таким чином, психологічно готується ґрунт для нової «совєтської» окупації.

– А як жити в новому «Совєтському Союзі» з трьома конфліктними регіонами – Нагірним Карабахом, Абхазією, Південною Осетією?

– Думаю, в даному випадку запустять розробку Сталіна – так звані «вершки» відправлять до відповідного ГУЛАГу, всі решта – притихнуть.

– Останнім часом спостерігається активізація Заходу в питаннях врегулювання карабахського конфлікту, відбуваються зустрічі Алієва і Саркісяна не лише в Росії, але і на Заході, йдуть переговори про нормалізацію вірмено-турецьких стосунків, з’являються перспективи відкриття вірмено-турецького кордону… Хіба ці чинники не знижують залежність тієї ж Вірменії від Росії?

– Можна по-різному маніпулювати наявною інформацією. Думаю, тут вирішуються конкретні місцеві інтереси Кремля, европейців і американців. По-перше, після відходу адміністрації Буша завдання американців – реабілітація свого іміджу. Зараз вони вибрали президента, який роз’їжджає планетою і проповідує мир, не дивлячись на те, що у нього військ більше, ніж у Буша. Це непогано працює на місцевий американський піар – сьогодні Обама має імідж миротворця. А якщо я не помиляюся, вірмено-турецький кордон – найстаріший закритий кордон у світі (близько 100 років). І Обама стане тим лідером, який відкриє один з найстаріших закритих кордонів, додавши собі ще один плюс для отримання Нобелівської премії миру.

У мілітаристських кругах відкриття кордону може подаватися як транзитний сухопутний шлях через Вірменію до іранського кордону, куди американці тривалий час намагаються потрапити, а турки не дуже охоче йдуть на контакт. Думаю, насправді кордон буде відкритий для транзиту американських військ у напрямі Ірану. Чому Росія дає свою згоду і навіть всіляко підштовхує до цього Анкару? Думаю, Кремль просто вже отримав хабар за це – Грузію. Адже вже особливо ніхто не бушує з приводу окупації Абхазії і Південної Осетії… А якщо Росії вдасться повністю отримати Грузію – Вірменія і Азербайджан опиняться під дуже сильним тиском Туреччини та Ірану. І тоді, думаю, політичні круги в Єревані і Баку самі захочуть разом з Грузією приєднатися до північного сусіда. Можливо, років через 5–10 Кремль забере Грузію, Вірменію і Азербайджан, і тоді, якщо йому захочеться закрити цей кордон, його знову закриють, відновивши колишні совєтські рубежі. Для американців відкритий кордон означає транзит. До речі, їм він потрібен не більше, ніж, скажімо, на 5–10 років. Не знаю, які у них розробки і що вони готують проти Ірану, але, цілком можливо, їм ця дорога буде потрібна п’ять років, а потім вони її залишать Кремлю. Вони підуть, і всі будуть задоволені. Туреччина заробляє ліберальні бали, починає говорити про геноцид, відкриває кордон, демонструє добру волю. Це плюс у скарбничку іміджу Туреччини як потенційного члена Евросоюзу. Виходить, Росія виграє, американці виграють, Туреччина виграє… Програємо ми. Не через те, що кордони відкриваються… Якщо передбачити, що Вірменія і Туреччина відкрили кордон шляхом прямих переговорів, звичайно, це добре вплинуло б на регіон. Але в даному випадку нас знову розігрують як розмінну карту. Вже не вперше…

– Якщо ця версія близька до реальності, виходить, у нас немає иншого шансу, як чекати, коли нас «розіграють» і пристебнуть – туди або сюди?

– Чому ж, шанс є – нам нарешті треба все це зрозуміти, зібратися разом і заморозити внутрішні конфлікти нашими внутрішніми силами.

– Яким чином?

– Потрібні люди доброї волі, які розуміють, що конфлікти необхідно зупинити не відповідно до геополітичних понять, а відповідно до понять гуманних і гуманітарних. Нам дуже часто треба збиратися і думати про те, що робити далі. І насамперед у всіх республіках треба відкривати архіви совєтського КГБ, тому що в наших країнах до тепер діє агентура Кремля. Чим займаються і на кого працюють колишні чекісти у всіх трьох республіках – сьогодні можна тільки здогадуватися. Я був знайомий з діяльністю цієї організації понад трьох десятків років, знаю її історію, знаю, для чого в Совєтському Союзі була створена ця організація. Вона не лише захищала безпеку СССР, але ще і виконувала функцію організації, яка б зібрала назад Совєтський Союз, якщо він розпадеться. І ці люди роблять свою роботу – вони є, вони досі тут живуть, виглядають, як ми, говорять тими ж мовами, вони наші родичі, вони є у всіх структурах і вони краще пристосовані до життя. Якщо за останні 20 років вони і втрачали на якийсь час частку своєї влади, то дуже швидко її відновили, займаючи ключові пости і концентруючи в своїх руках всі економічні важелі. І поки ми їх не знаємо, існує величезна небезпека того, що вони правитимуть нами, приєднавши в результаті до «МАТУШКІ-СССР».

До речі, після розпаду СССР три балтійські республіки, Чехія, Словаччина, Польща, а потім Румунія, Болгарія, югославські республіки пройшли процедуру люстрації. Там через це постраждало багато людей, тому що, коли були відкриті архіви, виявилось, що брат стукав на брата, чоловік на дружину, батько на сина і так далі. Проте, ці країни вирішили піти на такий крок, тому що побоювалися структур, які залишилися в нас, і які здатні втягнути нас назад у Совєтський Союз.

– Демократичні революції в Грузії, Україні – «трояндова» і «помаранчева», були здійснені за прямої або прихованої підтримки Заходу. До чого вони призвели?

– Західні країни відрізняються від наших тим, що вони не тоталітарні – їхні уряди не мають абсолютної влади. Сьогодні в якійсь країні правлять соціал-демократи, завтра прийдуть праві, потім инші… Там бачення геополітики инше. Тому я не виключаю, що підтримка здійснюється політичними силами, а не самими державами, силами, які в той або инший момент впливовіші в якій-небудь країні або в Европарламенті. В останні 5-6 років Европарламент – правіший. Тому може змінитися і їхнє бачення геополітики. Політику Кремля можна передбачити – там одна влада, яка, в принципі, і не мінялася. У цьому сенсі з Европою важче. Сьогодні европейці потребують енергоносіїв. Европа хотіла допомогти нашим республікам стати незалежними, але це дуже довго не виходило, а тут ще й економічна криза трапилася… До влади в Европі можуть прийти, та і вже приходять, праві, які говорять: «нам потрібна нафта, а не демократія». З’являються комерційні інтереси – корпоративно-фінансова зацікавленість правих. І на шкоду демократії вони захочуть заробити гроші. Але, проте, не одні вони вирішують питання підтримки.

Я не вважаю, що Захід нас підтримував у 1992 році, коли залишив наші країни на розтерзання РСФСР. Найнеобхіднішою для нас на той момент була люстрація. Замість цього Захід почав підтримувати якісь реформи. Але якби вони допомогли нам провести люстрацію в 92-му році, я не виключаю, що сьогодні нам не була б уже потрібна їхня допомога. Південний Кавказ, особливо об’єднаний Південний Кавказ, при ресурсах Азербайджану, транзитному потенціалі Вірменії і Грузії, міг би стати дуже сильною конфедерацією. І не потребувати допомоги, а років через 15–20 конфедерація, може, і сама допомагала би Европі.

– Ініціатива «Східного партнерства» – фікція?

– Ні, думаю, Европа просто закидає якесь насіння – навмання. Тобто, не виключається, що наші народи порозумнішають і проведуть люстрацію. Тоді Кавказ стане сильнішим і Европі, звичайно, захочеться мати такого партнера. Якщо наші країни звільняться від РСФСР, можна буде і нагадати, що колись Европа створювала для нас певні проекти. Але нічого різкого вони робити не будуть. Різкі кроки мають бути зроблені зсередини. Зробити їх повинні ми. А вже американці і Европа відповідно реагуватимуть.

– Чи видно політичні фігури в Грузії, Вірменії, Азербайджані, здатні переламати ситуацію у ліпший бік?

– Не думаю, що ці питання вирішуються політичними фігурами. Є верства населення, яка може різко змінити ситуацію. Мої слова можуть здатися парадоксальними, але це – журналісти. Це – четверта влада.

У наших країнах все робиться за допомогою brainwashing – влада промиває мізки своїм народам. І промиває за допомогою журналістики. Але якщо знайдеться мінімально необхідне число журналістів, що розуміють проблему, або що хоч б дають правдиву інформацію – не підігнаний аналіз, а хай і помилковий, але свій, чесний аналіз, думаю, є шанси на прояснення мізків наших народів. Тому журналісти такі важливі для нашої влади. Адже не випадково гинуть журналісти, не випадково вони сидять у в’язницях…

Одне розуміння того, що влада боїться журналістів, повинно наштовхнути на думку, що журналісти дуже сильні. І в цьому плані мої надії тільки на журналістів, але не на особистості. Наша помилка полягає в тому, що ми весь час пов’язуємо свої долі з якимись конкретними особами, але не з концепціями. Відкрити ж концепції людям можуть журналісти.

Ще один «прошарок» суспільства, здатний принести зміни – письменники. Вони можуть відкрити людям очі не лише на сьогодні, але і на завтра. Книги і література здатні дати не лише інформацію, але і виховувати людей. Сьогодні людині деколи доводиться вибирати між свободою і хлібом. І функція журналістів і письменників якраз полягає в тому, щоб показати людям всі цінності свободи. Журналісти і письменники – це армія незалежности на Південному Кавказі…

Іраклій Чихладзе, Едуард Азнауров,
newcaucasus.com, 20-12-2009

* Самеґре́ло-Земо Сване́ті (або Мегре́лія-Гірська Сване́тія) — регіон в західній Грузії, що включає історичні провінції Грузії Мегрелію і Гірську Сванетію.

http://www.ji.lviv.ua/n61texts/avetyan.htm